?

Log in

No account? Create an account

Art&Life

Культура - це процес подолання зла творчістю

Previous Entry Share Next Entry
Африканські пригоди волинського археолога Юрія Шумовського
uaworon
uaworon
                                                   

 Ще під час археологічних досліджень для Французького Інституту Чорної Африки в Бамако, Юрія Шумовського називали “модерним Миклуха-Маклаєм”. У Вінніпезі, Канада, видрукували захоплюючу книгу о. Юрія Шумовського “Під гарячим сонцем Африки” (1956). Вона вийшла українською мовою, одначе в Україні невідома. Саме вона спонукала мене підготувати наукову працю “Волинський археолог о. Юрій Шумовський – дослідник Африканського континенту”. Захист її відбувся у Малій академії наук і я сподівався, що о. Юрій прочитає  її одним із перших. Але пан Микола Ворон бібліотекар і архіваріус з міста Калгарі, надіслав некролог із газети “Свобода”: на 95-у році життя серце видатного дослідника зупинилося, Юрія Федоровича Шумовського поховали у місті Саванна (штат Джорджія).

Пропоную вашій увазі оповідання про африканські пригоди археолога, які не увійшли до книги і публікуються вперше.
                                
                                           В країні Каарта[1]

Наші машини рухалися глибокими ярами поміж високими скелями. Скелі потріскалися від сонця і дощу і величезні кавалки висіли над нами, немов у повітрі, готові до падіння. Карлуваті, покручені дерева дикої акації, мімози та фікусів росли у тріщинах, чіплялися до ребристої поверхні, стелилися пасмами. Оголені скелі розповідали про  страшні катаклізми часів формування земної кулі та її поверхні. Понад річкою чи попід скелями, де дощ і вітер оголили поверхню землі, було видно алювіальний пісок, глину і безліч блискучих немов діаманти камінчиків з кварцю чи доісторичних виробів з нього. Десь у цьому районі біля міста Кіта[2] знаходять справжні діаманти і то великого розміру. Але не діаманти мене вабили у цій місцевості, а печери доісторичної людини, її вироби з каменю, кераміка, малюнки на скелях та у гротах.

З’їжджаючи з гори, ми побачили попереду чудову картину. Внизу лежала розлога, широка рівнина, посеред якої звивалася вузенька річка, а під скелею у затишку сховалося озерце. Низька пишна трава вкривала долину з поодинокими деревами. Посеред долини, у тіні кучерявого баобаба, зупинився великий табун слонів. Маленькі слоненята тулилися до матерів, а величезний самець стояв попереду, нюхав повітря, ліниво помахуючи хвостом та широченними вухами. У цій околиці на північному заході Малі вони зазвичай не водяться, очевидно слони примандрували сюди з Гвінеї чи Берега Слонової Кості.

Коли загули мотори, вожак табуна підніс хобот. Він заревів так гучно, немов озвалася величезна трембіта. Громада сполошилася і рушила за ватажком  під захист кущів та дерев у протилежному напрямку.

За поворотом шофер раптово зупинив авто: на вузькій дорозі розляглися два велетенські леви. Тільки наш досвідчений водій міг розрізнити жовто-червоний колір їхньої шкіри на лятеритній[3] дорозі. З під кущів біля дороги виглядало ще кілька могутніх голів. Після нічного бенкету вони не сподівалися на зустріч з малим автом та відкритою тягарівкою[4] з робітниками. Ми посувалися поволі, від сходу сонця,трублячи в сигнали.

Коли до табуна лишилося півсотні метрів, старий лев з пошарпаною гривою поволі встав з дороги, ліниво потягнувся і підвів могутню голову. Пильно придивлявся до нашого руху, але сам не рухався з місця. Левиці ще вилежувалися на червоній землі, але були невдоволені, нервували, шкіра на  тлустих[5] спинах раз-по-раз здригалася...

Мотори заглохли: ми принишкли і чекали, коли королівська родина звільнить нам дорогу. Зненацька поміж нами і левами через дорогу майнули дві антилопи. Вмент[6] левиці зірвалися на ноги і вся громада рвонула слідом.

Лише старий лев спокійно і грізно стояв посеред дороги.

Шофер запустив двигун і наше легке Рено із зачиненими вікнами рушило просто на лева. Він завагався...За кілька метрів водій натиснув на клаксон і король савани зробив  божевільний стрибок убік...

Дорога знову повела у міжгір’я. На скелях метушилися кількасот павіанів. Ми з’їхали з головної дороги і ледь помітна стежка привела нас на майдан села Кенедьєве; глинобитні круглі хатки із конусоподібними стріхами зі слонової трави розкинулися попід скелями Каарти.

Посеред майдану росло величезне розложисте дерево фікус. Довкола дерева були зроблені лежаки та сидіння, застелені сухою та мягкою травою. Неподалік знаходився настил на високих палях для сторожа чи вартового села.

Село неначе вимерло...Послали до шефа села Сікоко Бара Макая, якому я привіз спеціального листа від його брата з Бамако, котрий працював у фінансовому управлінні губернатора. Подаю його зміст у перекладі українською:

“Дорогий брате. Як було узгіднено, наш приятель з ІФАНу[7] вирушає у подорож до Каарти. Ти його прийми так, як ти приймаєш коменданта округи і гувернера Судану – тамтами, танці і все інше... Дай йому до диспозицій[8] мисливих, які добре знають “брусс”[9], не ховай перед ним нічого і дай йому відвідати все, що належить до старовини. Він цю старовину рахує дорожче за золото, і коли ця перша подорож буде вдалою, то він буде часто приїжджати до Кенедьефе. Не говори йому нічого про наші військові плани і справи, він хоче знати нашу минувшину і після він скаже, що думає про нас. Я розраховую на тебе і всіх братів... Ти дай ягня і рису для нашого друга, мої вівці є у моєї матері.”

Бара Сікоко Макан сидів в оточенні своїх старших дорадників, знахарів та мисливих... Вони зібралися вмент. Я і мій перекладач та керівник робіт Іро Драбо –найкращий приятель серед муринів[10] - підійшли до громади, що розсілася навколо вогнища. Наш сприятель посадив нас біля себе і ми почали усіх вітати традиційними вітаннями мовою бамбара.

“Анісохума” (Добридень). “І какана?” (Як живеш?).

Нам відповідали: “”Торосіте” (добре).

Ми допитувалися: “Ересіра” (Чи спав добре?) “Сумо канане?” (Як чується твоя родина?)

Коли скінчилися привітання, ми розповіли про мету нашого приїзду. Шеф вислухав і порадився зі своїми. Один із дорадників виступив наперед, а Іро переклав його слова: “Шеф села радо приймає нас як гостей на нічліг до себе, а для вас особисто пропонує свій гостинний дім, дасть їсти і пити робітникам”.

Я згадав про листа від його брата. Він не вмів читати французькою, хоча все добре розумів і передав його молодому муринові - учителю місцевої школи. Коли той закінчив переклад, Бара Макан взяв мою руку в свої долоні, міцно стиснув. Тимчасом  Іро приніс наші гостинці для шефа, його жінок та дітей - головку цукру, фунт[11] зеленого чаю, намиста зі шкла і металу, цукерки. Весела усмішка заграла на чолі, помахуючи бунчуком[12] із коров’ячого хвоста він повторював: “Абарка, абарка кособе” (дякую, дякую дуже). Шеф сплеснув у долоні, скрикнув, аж луна пішла у простори. Присутні повторили його слова в цей мент з усіх закутків почали сходитися до нас малі і дорослі.

Дітвора весело стрибала довкола, розглядаючи круглі різнокольорові цукерки, що нагадували їм намистини чи прясла до веретена. Я покликав пузатеньке дитинча, вийняв з кишені цуко́рок, поклав у рот і попросив його зробити так само. Малючок закліпав очима, заглянув мені до рота. Обережно лизнув цукерку, всадив до рота і як підскочить, як закричить, як заміється: “А кані, кособе кані” (добре, дуже добре). Враз шмигнув до хати, а за ним - уся дітвора.

Село ожило. Вереск, рух, біганина. Машину оточили, розглядали спорядження експедиції. З хати виносили майно, підмітали подвір’я. Мій бой[13] Сангі  приготував моє похідне ліжко, розвів багаття, почав готувати вечерю. Біля іншого вогнища робітники помішували в марміті[14] запашний “кус-кус”[15]

Шеф запросив на гостину. Частокіл з бамбуку та ліан оточував велику площу, на якій знаходився його маленький хутір. Через плетені ворота, вузенькі двері, високий поріг зайшли до широкої плетеної світлиці з низькою солом’яною стріхою. Сутеніло. Два маленьких глиняних каганці заповнених лоєм з короткими бавовняними гнотами поблискували та потріскували, освітлюючи протилежні стіни. Там стояв лежак чи ліжко плетене з гілляк пальми, бамбуку та ліан. На ліжку лежав килим моптянської роботи з чистої шерсті і гарними орнаментом. Над ліжком висіла широка стіжкуватої форми солом’яна шапка, капелюх, немов гуцульський копеняк[16], далі - шкіряний гаманець, святочна одежа. На іншій були розвішані “келебаси”[17] різної форми, маски до обрядового танцю, кілька списів, стара довга арабська рушниця з кремінним кресалом. При вході розгледів низки різного чарівного та лічничого[18] зілля та різні “грі-грі”[19]. Яких тільки амулетів тут не було: і роги баранів, лапа комахоїда, хвіст пантери, кігті лева і леопарда, засушені ящірки, людський череп, тощо. В кутку я зауважив глиняне начиння з дивною орнаментикою: з одного боку був зображений хамелеон, з іншого – гадюка, далі ящірка чи крокодил. Очевидно, воно призначалося для ритуальних обрядів, а відображення були культові символи і чарівні знаки. Отож, господар був не просто шефом села, але й знахарем, чарівником.

Шеф подав мені низенький бамбуковий стільчик, сам сів на ліжко, а його старшини розмістилися з моїм Іро навколо, на землі. Бара Макан  розпитував про нашу подорож, пригоди, подальші плани. Найбільше його цікавило у що я вірую та де моя батьківщина... Натомість я просив його розповісти історію свого народу. Він, як виявилося, належав до племені малінке, що мало давню історію та традицію в історії західної Африки.

Наша розмова могла  тривати до ранку, але бой Сангі покликав мене на вечерю. Він приготував смажену пентаду і кусник філе з антилопи, консервований компот. Коли я повечеряв, до намету увійшла молода гарна жінка з прекрасними рельєфами тіла, немов Єва, але не з раю, а пекла, чорна як смола. Поблискуючи білими зубами, низько вклонилася і поставила переді мною величезну келебасу з “кус-кусом”. Спеціальна страва з рису та кавалків м’яса була приправлена міцним червоним перцем. Вона ще парувала, розповсюджуючи неймовірні пахощі. Виглядали стегна якихось тварин, можливо “кулібалі”[20] та бараняча голова з рогами та очима, що повилазили та дивилися на мене непритомно.

Я подякував красненько за вечерю, яку віддав для Сангі та Іро. За короткий час вони злупили геть усе, разом з головою барана.

Красуня повернулася до мого шатра і повідомила, що вона буде мені за дружину на час нашого перебування тут: така традиція і воля шефа села.

Щоб не образити прекрасну жінку та шефа, я подарував їй червоне намисто та жменю цукорків, а Іро переклав мої слова: щиро вдячний за повагу до мене, але я жонатий, а  мати багато жінок  забороняють закони нашої віри.

Була вже пізня година, викотився з-за обрію величезним колом ясний жовтий місяць. Піднімаючись вгору, він бліднув і можна було голки збирати. Після дороги хотілося відпочити, але де там....

Гостинний шеф вирішив привітати нас так, як велів звичай. З’явилися там-тами, почалися танці, співи та музика. Усе пішло ходором. Я мусив зайняти почесне місце поруч з шефом села, а навпроти, у супроводі там-тамів, група розмальованих танцюристів в масках  і строкатих одягах виробляла дивні рухи радісного вітального танцю. Ми також плескали в долоні і прикрикували, висловлюючи наше задоволення і вдячність танцюристам та господарю. Одначе втома робила своє... Я вибачився  і в супроводі боя Сангі пішов до своєї хатини. Повісив ліхтар над вхідними дверима, поклав поруч рушницю і  нарешті розпростався на вузькому польовому ліжкові. Сангі постелив свою мату на землі біля дверей і, не дивлячись на галас і музику, міцно заснув.

Страшні крики розбудили нас посеред ночі....Хтось торсав за плече. Я розплющив очі і побачив велетня мурина зі списом у руці. Він тремтів і щось нервово розповідав, жестикулюючи, показував у напрямку лісу. Сангі уже був на ногах і пояснив, що гієни напали на корів в оборі і одну потягли у гущавину., а шеф просить вийти з ним на порятунок корів і забити хижаків нашою, як він каже, чарівною рушницею.

Оперезав себе набійницею[21], схопив рушницю і з десятком муринів побіг до обори[22].

Зазвичай, вони тут знаходилися на відкритому місці, яке щільно оточували колючими гілками акації та стовбурами дерев, але цього вечора хтось не зачинив щільно прохід і гієни пролізли до худоби...

Починало світати і перші промінчики де-не-де проникали між високою травою та деревами. Один із муринів, очевидно мисливий начальник, командував цілою групою. Розставивши нас довкола обори, скомандував наступати. Раптом зчинилася паніка: в оборі були не лише гієни... Величезний лев уже смакував свіже м’ясо коровиці, а чотири гієни боязко підбігали і скубли по куснику стерво[23]. Лев відчув небезпеку і стрибнув... Перекинув одного з муринів і втік у густі високу траву. Дурні гієни закрутилися як божевільні, шукаючи виходу, але коло муринів уже замкнулося і стріли посипалися градом. Мені так і не довелося стріляти: три хижаки лежали мертві, але четверта гієна таки вирвалася з оточення.

Мурини раділи. Довкола забитих гієн почалися мисливські танці то на одній , то на другій нозі під ритмічне вигукування слів якогось закляття. Трофеї пов’язали за ноги, нанизали на дрючки, понесли урочисто в село, де нас зустрічали малі і старі з  радісними вигуками.

Я випив міцної кави і вирушив оглядати околиці. Мене цікавили гроти та місця релігійних культів. В одному з гротів, який слугував і місцем релігійного культу для померлих,  під обсмаленою стіною ми знайшли кілька дуже цікавих глиняних начинь, що були застромлені у землю. Ще донедавна це місце вживали для похоронних  ритуалів в пошану до тотемів. Тут складалися офіри[24], тут трапезували, споживали священні жертовні мясива. А  в оригінальні глиняні начиння вкидати символічну жертовну страву. Місцеві старі мурини  ввважають їх недоторкальними та священними. Окрім ритуальних предметів у гротах Кіта ми мали змогу побачити багато різних малюнків на стінах та скелях білого, червоного, чорного кольору, символічного чи кабалістичного значення, або просто малюнки звірів.

Матеріал підготував Богдан Ворон. Автор публікації висловлює вдячність Державному історико-культурному заповіднику м. Дубно за наданий матеріал.



[1] Каарта – місцевість у Західній Африці, південна гориста частина Сахари, яка межує із середньою течією Сенегала.

[2] Кіта – місто та район в Західному Малі. Розташоване на східному схилі гори Кіта (Кіта-куру) відомої своїми печерами та наскельними малюнками. Сьогодні місто відоме своєю музикою, щорічним римо-католицьким паломництвом,  а також як центр обробки бавовни та арахісу, які постачає регіон.

[3] Латерит - гірська порода червоного чи бурого кольору, схожа на глину.

[4] Тягарівка – вантажівка.

[5] Тлустий – товстий.

[6] Вмент – вмить.

[7] ІФАН (I.F.A.N.) –  Institut Fondamental d'Afrique Noire, Інститут фундаментальних досліджень Африки.

[8] Диспозиція – розпорядження.

[9] Брусс – джунглі.

[10] Мурин – негр.

[11] Фунт – дорівнює 453,6 г.

[12] Бунчук – як правило булава з металевою кулькою на кінці або потовщенням.

[13] Бой – служка.

[14] Марміті - нагрівальний апарат для підтримування їжі в гарячому стані, що виготовляється зазвичай у вигляді пересувної шафи.

[15] Кус-кус  – крупа або страва магрибського чи берберського походження, готується на основі манної крупи з твердої пшениці, тощо.

[16] Копеняк – вид короткого і широкого подорожнього верхнього одягу, плащ без рукавів; можливо автор мав на увазі крисаню.

[17] Келебаси – посуд із гарбузів.

[18] Лічничого – лікувального.

[19] Грі-грі – амулети.

[20] Кулібалі – скельні кролики.

[21] Набійниця – патронташ.

[22] Обора - відгороджена частина подвір'я з приміщеннями для худоби.

[23] Стерво – падаль.

[24] Офіра – (полонізм) жертва.